Азиланти
Под земјата се наоѓа најголемиот центар за азиланти.
Тоа се самоубијците, емигранти на оној свет,
неприфатени, потиснувани и измачувани во овој.
Подземниот азилен центар нуди слобода на движење
од периферијата кон центарот и обратно,
три оброци на ден и дневна пропусница за прошетка.
Азилантите имаат конфекциски број на својата алка.
Но, гледај. Обичните мртовци штрајкуваат со глад
за прекубројноста на самоубијците околу нив.
Не сакаат азиланти крај своите уредни домови,
не сакаат расфрлани јамки, празни шишенца за лекови,
искршени коски од паѓања и надуени мевови од давења,
во своите зелени градини поставуваат крстови наместо
плашила
за оние што умреле без божја волја. Азилантите
се збунети и лути, со една нога наназад што постојано се враќа.
Едни заборавиле да остават порака, други да ја бакнат ќерката,
едни оставиле костум во пералница, други не составиле
тестамент,
некои не откажале патување, а некои не закажале смрт.
И сега се тука. Со преведувачи во ходникот
и со папки во рацете чекаат да ги прими службеникот за азил.
Националност, пол, вера. Многумина имаат татко,
но не и татковина. Едни се алергични на ораница
па неможејќи да ја бакнат својата земја морале да заминат под неа.
Некои биле цел живот бегалци пред себе
на кои никој не им платил ботокс против стареење.
Некои ја искоцкале и несреќата, не само среќата.
Други со години не воделе љубов со љубовта на нивниот живот.
Некои ги убиле нивните ближни не со нож туку со игла или
пинцета.
Меѓу нив има луѓе што се живи дури откако се мртви.
Полн е азилниот центар, ограден со бодликава жица од светот
на обичните мртовци.
Пристигнав вчера. Добив две пропусници.
Дење ќе престојувам во дневниот центар за азиланти,
а ноќе во домот на обичните мртовци.
Не знам од каде нема да се вратам.
Azylanci
Pod ziemią istnieje największe centrum azylantów.
To samobójcy, emigranci z tamtego świata,
nieakceptowani na tym, stłamszeni, udręczeni.
Podziemny ośrodek zapewnia wolność poruszania się
z peryferii do centrum i z powrotem,
trzy posiłki dziennie i przepustkę na spacer.
Każdy azylant ma numer na ubraniu.
Ale spójrz. Zwykli umarli prowadzą strajk głodowy
przeciw nadmiarowi samobójców w otoczeniu.
Nie życzą sobie azylantów wokół swoich wypielęgnowanych domów,
nie chcą porzuconych sznurów, pustych butelek po lekarstwach,
kości połamanych przy spadaniu, brzuchów wzdętych przy
duszeniu.
W zielonych ogrodach stawiają krzyże zamiast strachów
dla tych co umarli nie z woli Bożej. Azylanci
są speszeni, źli, z jedną nogą do tyłu, która wciąż zawraca.
Jedni zapomnieli zostawić wiadomości, drudzy ucałować córkę,
niektórzy zostawili sweter w pralni, inni nie zostawili testamentu,
jedni nie zrezygnowali z podróży, drudzy nie zapowiedzieli swojej
śmierci.
A teraz są tu. Z tłumaczami na korytarzu,
z dokumentami w ręku czekają aż ich przyjmie stosowny urzędnik.
Narodowość, płeć, wyznanie. Wielu z nich ma ojca,
ale nie ma ojczyzny. Jedni z powodu alergii na zaorane pole,
nie mogąc ucałować ziemi, musieli zejść pod nią.
Niektórzy całe życie uciekali przed siebie
ale nikt im nie kupił lekarstwa na starość.
Niektórzy wylosowali nieszczęście, nie tylko szczęście.
Inni z czasem przestali uprawiać miłość z miłością swego życia.
Niektórzy zabili bliźniego nie nożem, lecz igłą lub pensetką.
Są wśród nich tacy którzy żyją dopiero gdy są martwi.
Pełne azylantów jest centrum, odgrodzone drutem kolczastym od
świata zwykłych umarłych.
Przybyłam wczoraj. Dostałam dwie przepustki.
Dzień spędzam w centrum azylantów,
noce w domu zwykłych umarłych.
Nie wiem skąd nie wrócę.