Помнење

Помнењето ми е војничка конзерва паштета
со неограничен рок на траење. Се враќам на места
кај што сум стапнала со само еден јазик во устата
и на домородците им матам жолчки за добар глас,
во снегот од белки Исус лежи распнат како да се шегува,
за француски бакнеж се потребни два јазика,
сега кога имам неколку, не сум повеќе жена туку ламја.
Ни јас како Свети Ѓорѓи никогаш не научив
да пружам вештачко дишење, носот ми е затнат со години,
и сама дишам низ туѓи ноздри, светот плаќа.
Аха, не ти е чиста работата, не ти е чиста работата!
викаат зад мене паднатите ангелчиња
што собираат стара хартија и пластика,
најмногу ги сакам кога во ходникот ги изнесуваат
своите креветчиња да се проветрат од ДНК,
тогаш на нив се спружуваме со А. секој од едната страна
и во точно замислена љубовна прегратка
ни се поткршуваат сите порцелански заби,
непцата ни се претвораат во ококорени очи,
пред нив јазиците во темнината си ставаат сопки,
’ржат, цимолат и јачат, а нам не ни е ни страв ни жал.
Помнењето ми е црна кутија од паднат воен авион
со неограничен рок на тајност. Се враќам на места
кај што сум стапнала со само една крв под кожата,
на домородците им ги прецртувам плодните денови
во календарчето за имендени и домашни слави,
домашните животни копнеат по диви, дивите по питоми.
Како еврејски пар во денови на пост и месечни циклуси,
така и јас и Бог со години спиеме во раздвоени кревети.

Pamięć

Moja pamięć jest jak żołnierska puszka pasztetu
z nieograniczonym terminem ważności. Wracam do miejsc
gdzie bywałam z jednym językiem w ustach
i dla tubylców ubijam jajka na zachrypnięte gardło,
a w śniegu piany leży Jezus ukrzyżowany jakby żartem.
Do francuskiego pocałunku potrzebne są dwa języki,
teraz, gdy władam kilkoma, jestem już nie kobietą ale smokiem.
Ja też jak święty Jerzy nie nauczyłam się robić
sztucznego oddychania, nos mam od lat zatkany
i oddycham cudzymi płucami, a ludzie płacą.
Ach, te twoje nieczyste sprawki, nieczyste sprawki!
wołają za mną upadłe aniołki
które zbierają makulaturę i plastik.
Najbardziej je lubię gdy na korytarz wynoszą
swoje łóżeczka by wywietrzyć zapach DDT,
wyciągamy się na nich z A. każde po swojej stronie
i w dobrze obmyślonym miłosnym uścisku
kruszą się nam wszystkie porcelanowe zęby,
podniebienie zamienia się w wytrzeszczone oczy,
języki w ciemności same trzymają się na wodzy,
warczą, płaczą i jęczą, a my nie czujemy strachu ani żalu.
Moja pamięć jest jak czarna skrzynka wojskowego samolotu
z nieograniczonym terminem tajności. Wracam do miejsc
gdzie bywałam z jedną tylko krwią pod skórą,
przekreślam płodne dni w kalendarzykach dla tubylców
z dniem imienin i świętem patrona domu.
Zwierzęta domowe tęsknią do dzikich, dzikie do oswojonych.
W dniach postu i miesiączki jak żydowska para
ja i Bóg od lat już sypiamy w osobnych łóżkach.